"Двосічний меч" Facebook’а

Євген Ланюк 10.10.11
«Двосічний меч» Facebook’а, або як соціальні мережі змінюють облік світового політикумуУ класичному романі-антиутопії Дж. Орвела «1984», в якому автор зобразив уявну тоталітарну державу, найсучасніші технології відіграють роль потужної опори політичного режиму. Двосторонній «телекран» забезпечує подвійний зв’язок між індивідом та політичною машиною, виконуючи роль водночас засобу безперервного стеження та постійного постачання найсвіжішої ідеологічної пропаганди. В середині минулого століття, коли світ побачив цей знаковий твір, тенденції розвитку комунікативних технологій були ще далекими від очевидності, і лише під його кінець логіка цього розвитку дала змогу 40-му президенту США Р. Рейгану виступити з цілком протилежною тезою: «Голіаф тоталітаризму буде поборений Давидом з мікрочіпа». Слова Рейгана певною мірою стали пророчими: вони збуваються саме сьогодні, коли організовані через соціальні мережі масові акції протесту знесли авторитарні режими в Тунісі та Єгипті, стали вагомим фактором згуртування опозиції в Білорусі та джерелом постійного головного болю для раніше всемогутніх китайських цензорів. Отож, чи можна стверджувати, що технології масової комунікації, такі як Facebook, Twitter та Youtube, є потужною зброєю прихильників демократії та бичем для таких одіозних політичних фігур, як Каддафі, Мубарак чи Лукашенко? Чи це «двосічний» меч, який може бути не менш згубним для свободи, ніж він виявився для диктатури під час цьогорічної Арабської весни? На ці та інші питання, які стосуються ролі електронних засобів комунікації в трансформації політичних систем країн світу на початку ХХІ століття, ми намагатимемось знайти відповідь у цій статті. Перш ніж перейти до практичних висновків, однак, необхідно звернутися до теоретичних підвалин дослідження цієї проблеми.
Питання масової комунікації в епоху біполярного світу часів Холодної війни було предметом багатьох наукових досліджень та публікацій. В праці Фреда Сіберта, Теодора Петерсона та Вілбура Шрама «Чотири теорії преси» (1956 р.), яка стала настільною книгою для кількох поколінь американських журналістів, ЗМІ трактуються як основний засіб творення в суспільстві публічного дискурсу – обміну інформацією. Основною тезою авторів було те, що «преса завжди набуває форми та забарвлення політичних структур, в яких вона функціонує, відображаючи насамперед систему соціального контролю, за допомогою якої регулюються відносини індивідів та інститутів»1. Автори виділили чотири моделі функціонування преси у суспільстві, які були водночас основними моделями політичних систем тієї епохи, — ліберальну, модель соціальної відповідальності, авторитарну та радянську. Відмінність між полярними моделями – ліберальною та авторитарною2 – ґрунтується насамперед на тому, чи середовище функціонування преси є вільним від втручання держави чи підконтрольним їй. Це, у свою чергу, обумовлює основні функції, які медіа виконують в суспільстві – пропагандистську чи незалежний моніторинг діяльності уряду.
У 1995 році положення Сіберта, Петерсона та Шрама були піддані критиці у праці «Останні права: критичний перегляд «Чотирьох теорій преси»»3. У даній публікації автори (група дослідників масових комунікацій з провідних американських університетів) виступили з тезою, що з появою електронних засобів комунікації система відносин між державою та медіа зазнає кардинальних змін. «Нові медіа приходять на зміну пресі як каналу інформаційних потоків від індивіда до індивіда та від індивіда до уряду», — стверджують вони. Відтак «преса втрачає свою привілейовану роль єдиного визначника достовірності фактів суспільного життя (definer of facticity)»4. Звідси випливає висновок, що «традиційна преса у сучасну епоху вже не може трактуватися як винятково необхідний елемент для функціонування демократії»5. Подібну думку щодо ролі ЗМІ у сучасну епоху висловив і авторитетний британський журналіст Ендрю Мюллер: «Інтернет,- стверджує він, — привніс фундаментальну зміну у відносини між медіа та їх споживачами, так що нам вже не обов’язково надалі залежати від усталених «арбітрів правди», щоб зробити висновок про світ навколо нас»6. Однак, інформація з інтернету є «нефільтрованою», а це, у свою чергу, ставить питання надійності та достовірності. На думку Мюллера, друковані видання та радіо- і телепрограми мають традиційну, історично сформовану репутацію, чого, на жаль, не можна сказати про переважну більшість веб-сайтів. Тож фундаментальною проблемою інформаційного вибуху, спричиненого інтернетом, є те, «чи ми будемо краще поінформовані чи лише більше збентежені»7.
Висновок, який випливає із співставлення «Чотирьох теорій преси» та «Останніх прав», може бути наступним: традиційні ЗМІ як структури, що доносять до споживача інформацію про ключові суспільні події, утвердилися як інститут, який підтримує стабільність існуючого в суспільстві політичного режиму – авторитарного через поширення урядової пропаганди, демократичного – через роль «четвертої гілки влади», що контролює уряд. Завдяки ж появі інтернету комунікація виходить на міжособистісний рівень, на якому інформаційні потоки йдуть безпосередньо від індивіда до індивіда. Відтак, початок ХХІ століття – це без перебільшення точка відліку нової суспільно-політичної формації, в якій відносини між владою8 та автономним в інформаційному плані від неї суспільством виходять на якісно новий рівень.
Інтернет та соціальні мережі створюють автономний простір комунікації, незалежний як від уряду, так і від тих «гільдій правди», якими у демократичних суспільствах є традиційні ЗМІ. Те, що відбувається у світі сьогодні, має своєрідну історичну паралель з подіями в Європі у XVI ст., коли винайдений Йоганном Гуттенбергом друкарський верстат став фактором безпрецедентного доти поширення релігійного інакодумства. Тоді внаслідок технічних інновацій владні інститути – держава та церква – враз втратили монополію на контроль за інформацією, яка циркулює суспільством. Безпосереднім наслідком появи друкарського верстату стала Реформація, що з небаченою доти швидкістю охопила усю Центральну та Північну Європу, а віддаленим — постання політичної системи нового типу — представницької демократії, заснованої на широкій народній участі в прийнятті рішень через вибори та референдуми.
В свій час католицька церква прокляла винахід Гуттенберга. Сьогодні нові комунікативні технології та політика лише починають взаємодіяти, однак нещодавні рішення президентів Єгипту та Білорусі про блокування соціальних мереж під час народних акцій протесту чимось нагадують той самий страх перед невідомим, який колись відчули середньовічні церковні ієрархи.
В даній статті ми розглянемо роль соціальних медіа як фактора поширення опозиційних політичних настроїв та мобілізації людей під час цьогорічних подій у Єгипті, а також у Китаї, Білорусі та Україні. Крім того, ми звернемо увагу на ряд політичних та етичних проблем, що випливають із взаємодії держави та масової комунікації через інтернет.
Сьогодні, певно, можна вважати доконаним фактом, що два тижні революційних протестів, які розпочалися у січні цього року у Єгипті та покінчили із 30-річним правлінням президента Х. Мубарака, відбулися не без активної ролі соціальних мереж. Хоча про роль Facebook, Twitter та Youtube у тих подіях дослідники продовжують сперечатися, думки варіюються в діапазоні від визнання за соціальними мережами вирішальної ролі у т. зв. «Революції 2.0» до трактування їх як лише «одного з» вирішальних чинників. Ніхто, однак, не заперечує, що за масштабом впливу найновіших комунікативних технологій єгипетська революція є безпрецедентною подією у світовій історії.
Масові акції протесту на площі Тахрір у Каїрі розпочалися 25 січня 2011 року з заклику, який появився на сторінці у Facebook під назвою «Ми усі Халед Саїд». Халед Саїд був 28-річним підприємцем з Александрії, який зняв на камеру відео, на якому місцева поліція була викрита у продажу наркотиків. Виклавши це відео на Youtube, він був невдовзі затриманий двома офіцерами поліції, які жорстоко побили його на очах у кількох свідків. Від побоїв Саїд невдовзі помер. Через п’ять днів анонімний користувач Facebook під ніком «el-shaheed» («мученик») створив сторінку, на якій виклав фото спотвореного побоями обличчя Саїда. Хоча факти тортур та побиття невинних жертв були звичним явищем у Єгипті уже довгий час, саме випадок Саїда створив ефект вибуху. Станом на кінець січня 2011 (Саїд загинув 6 червня 2010 р.) ця сторінка вже мала понад 350 тис. послідовників9. Початок акцій протесту був запланований на 25 січня. Цей день був вибраний символічно, адже саме тоді Єгипет святкує «Національний день поліції». На сторінці була створена подія — «День революції проти тортур, бідності, корупції та безробіття», і понад 80 тис. людей зголосилися взяти в ній участь. Стікаючись на площу Тахрір, вони закликали через мегафони виходити на вулиці усіх тих, хто не мав доступу до інтернету та соціальних мереж. Таким чином інтернет-спільнота Єгипту виступила в авангарді двотижневого марафону, який в кінцевому підсумку призвів до відставки президента Х. Мубарака.
Анонімом, що підписався як «мученик», виявився 30-річний блоггер єгипетського походження з Об’єднаних Арабських Еміратів Ваель Гонім. В інтерв’ю американському телеканалу CBS він заявив: «Наша революція чимось нагадує Вікіпедію. Кожен формує її зміст, але ви ніколи не знаєте імені жодного з її авторів. Те ж саме сталось у нас. Кожен вніс в неї свою невелику частку, але на цілісній картині революції, яка вийшла, ніхто не є героєм»10. Після блокування адміністрацією Мубарака доступу до інтернету Гонім прибув з ОАЕ до Єгипту, де взяв участь у демонстраціях уже в традиційний спосіб, однак саме активність у соціальних мережах стала, на його думку, тим чинником, який здійснив вирішальний вплив на повалення авторитарного режиму. «Якщо ви хочете визволити суспільство, надайте йому доступ до інтернету», — заявив Гонім11.
Унікальність «революції, що схожа на Вікіпедію» полягає, мабуть, у тому, що вона засвідчує перехід до нової форми протестної активності, яка, можливо, стане домінуючою у ХХІ столітті. «Теоретик і практик» революції В. Ленін у своїй статті «Крах ІІ Інтернаціоналу» вказував, що на об’єктивні передумови зміни влади «знизу» (1. неспроможність панівного класу підтримувати своє домінування в незмінному вигляді; 2. загострення вище звичного бідувань та злиднів поневоленого класу; 3. підвищення внаслідок вказаних причин політичної активності мас) необхідно повинна накладатися суб’єктивна, під якою він розумів наявність партії чи організації, яка б виконала мобілізаційну та організаційну роботу12. Події січня-лютого цього року на площі Тахрір у Каїрі спростовують ленінську теорію у другій її частині, адже є прикладом успішної спонтанної активності мас, яка відбулась без керівного партійного ядра. Висновок, який можна зробити з єгипетських подій, полягає в тому, що засоби онлайн-комунікації стають потужним фактором мобілізації та координації політичної активності мас, які стають самостійним суб’єктом історичних перетворень навіть без посередництва традиційних сил, якими є політичні партії та їх лідери.
Події у Єгипті свідчать про активну роль соціальних мереж в кризові, переломні періоди суспільного розвитку. По-іншому ситуація виглядає в Китаї, де правляча комуністична партія поки міцно тримає владу в своїх руках, зберігаючи позірну, насаджену згори стабільність. Однак і тут нові технології крок за кроком підточують фундамент спорудженої Мао Цзедуном гігантської пропагандистсько-репресивної машини, справжній втіленням якої є Відділ пропаганди ЦК КПК.
Дилема, яка постала перед правлячою елітою сучасного Китаю, полягає в тому, що, задля забезпечення розвитку та економічної могутності, вона повинна допускати проникнення в країну новітніх засобів комунікації, без яких цей розвиток перестає бути можливим. В свою чергу, сучасні технології стають чинником поширення не лише відверто опозиційної інформації, на кшталт матеріалів Руху за незалежність Тибету, але й нецензурованої інформації про поточні резонансні події, які викривають хиби громіздкої та корумпованої системи правління. Подією, яка спровокувала справжній вибух обурення серед користувачів китайського інтернету, стала аварія швидкісного потяга у східній провінції Чжецзян в липні цього року, в якій загинули 40 і були травмовані 190 осіб. Як вказує «Нью-Йорк Таймс», одразу після катастрофи в місцевих мікроблогах з’явилось рекордних 26 мільйонів повідомлень, в яких обурення діями залізничних служб поєдналося з недовірою до урядових пояснень та офіційного розслідування причин трагедії13 .
Про те, що соціальні мережі у КНР стають силою, з якою власті мусять реально рахуватися, свідчить хоча б той факт, що керівництво префектури Венжоу у провінції Чженцзян, в якій сталася аварія, після спалаху обурення в інтернеті було змушене відкликати своє рішення про обов’язкове надання дозволу адвокатам для захисту потерпілих та вибачитись за це перед населенням14 . За словами професора Жан Янга з Пекінського університету, провідного китайського науковця у сфері масових комунікацій, сьогодні в країні відбувається «революція мікроблогів», які з кожним роком відіграють дедалі більшу роль у незалежному поширенні новин15 . Приблизно одна п’ята з 50 найгучніших подій 2010 року в Китаї, за даними інформагентства «Ціньхуа», вперше стала відома громадськості саме через мікроблоги16 .
Соціальні мережі у Китаї порівняно зі своїми західними аналогами мають певну специфіку. Доступ до Twitter та Facebook тут заблокований, а місцеві мережі – Sina Weibo та Tencent, які до дрібниць копіюють їх, — підлягають суворому державному нагляду. Кількість зареєстрованих користувачів цих ресурсів перевищує 340 млн. осіб – 140 млн. на Weibo та 200 млн. на Tencent. Більше клопоту для влади створює менша за розміром мережа – Weibo («гроно»), адже саме її частіше використовують для поширення новин та політично проблемної інформації. Як і на Twitter, розмір одного повідомлення тут обмежений до140 символів. При цьому, однак, слід враховувати, що у китайській мові символ може позначати ціле слово, тож у 140 символах можна висловити набагато більше, ніж у будь-якій з європейських мов. Попри те, що такий альтернативний спосіб поширення новин є дуже незручний для влади, вона все-таки мусить його терпіти, адже не лише побоюється непередбачуваних наслідків від тотального блокування соцмереж, але й трактує їх як своєрідний клапан, через який люди розряджають своє невдоволення, що інакше вивело б їх з протестами на вулиці.
Для контролю над інтернетом в КНР було створене спеціальне бюро при Державній раді інформації. Штат його працівників за різними даними налічує понад 30 тис.17 . Цензори мають безліч способів відстежувати неприйнятні для режиму повідомлення та видаляти ті із них, які містять символи, що позначають, наприклад, «протест» чи «права людини». Однак цензура завжди діє із запізненням, і інформація поширюється швидше, ніж цензори встигають на неї реагувати. Крім того, блоггери дуже часто граються із цензорами, маскуючи справжній сенс своїх слів під різного роду евфемізмами та недомовками. Прикладом одного з таких евфемізмів, який наводять у своїй статті журналісти «Нью-Йорк Таймс», є повідомлення у блозі відомого китайського актора Ге Ю одразу після аварії потяга в провінції Чженцзян: «Коли помре лідер, буде багато вінків; коли помруть багато людей, буде безкінечна гармонія»18 . Зміст цієї фрази, очевидно, є таким: «коли помре хтось з високопоставлених чиновників, буде загальнонаціональна жалоба; коли загинуть багато людей, будуть лише сухі цифри і жодного слова вибачення».
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що на даний момент у Китаї, попри усі старання влади та спецслужб, ще відсутні механізми, які б дозволили ефективно відслідковувати інформацію в соціальних мережах. Соціальні мережі, відтак, стають справжньою трибуною для незалежного громадянського дискурсу.
Однією із країн, де недавно пройшли акції протесту, організовані через інтернет, стала Білорусь. Наслідуючи приклад арабських країн, незгідні із 17-річним правлінням «останнього європейського диктатора» Александра Лукашенки створили у найбільшій в країні мережі Vkontakte групу під назвою «Революція через соціальні мережі», яка стала координаційним центром для кількох акцій протесту, що проходили в різних містах Білорусі з червня по серпень цього року. Перша із таких акцій відбулася 8-го червня, усі інші проходили щосереди (за винятком акції 3-го липня – на День незалежності країни). Висловлюючи свій протест проти режиму, учасники зборів мовчки збиралися на площах та час від часу плескали в долоні, не використовуючи при цьому жодної символіки та не скандуючи лозунгів. Таким чином вони намагалися підкреслити максимальну законність своєї поведінки, яка б не дала жодного формального приводу затримати чи розігнати їх. Брутальність та цинізм влади, однак, не заставили себе чекати. Людей, які прийшли реалізувати своє гарантоване 35-ю статтею конституції право на мирні збори, разом із випадковими перехожими хапали перевдягнені у цивільне співробітники КГБ та заштовхували у припарковані неподалік автозаки. Усім затриманим було інкриміновано «дрібне хуліганство», покарання за яке передбачає штраф, еквівалентний 250 доларам США, чи арешт до 15 діб. В липні під час однієї із таких акцій на всій території країни було на кілька годин заблоковано доступ до соціальної мережі Vkontakte, а група «Революція через соціальні мережі», яка розміщує на своїй сторінці оголошення про місце та час проведення чергового протесту-флешмобу, була закрита адміністрацією самого Vkontakte як така, що «не відповідає правилам сайту»19 . Згодом, однак, доступ до групи був відновлений, проте її аудиторія помітно зменшилась. Сьогодні вона налічує 11 103 постійних та ще 2063 потенційних учасників20 .
За даними опозиційної білоруської журналістки Марії Садовської, на сьогоднішній день 31,8% білорусів користуються інтернетом, при чому 67% веб-користувачів – молодь віком від 15 до 34 років21 . Ситуація із цензурою інтернету та соціальних медіа у Білорусі дещо інша, ніж у Китаї. На відміну від КНР, доступ до інтернет-ресурсів є в цілому вільним і опозиційні веб-сайти мають змогу функціонувати. Влада обмежується лише тимчасовим блокуванням деяких із них напередодні запланованих акцій протесту після чого вони, як правило, відновлюють свою роботу22 . Причиною цього, очевидно, є те, що потенціал використання соціальних мереж як засобу протестної політичної активності у Білорусі ще є достатньо незначний – лише 2,2% населення, за даними порталу Belarus Digest, регулярно використовують ці ресурси для одержання інформації про політичне життя в країні23 . Водночас після проведення «мовчазних» акцій протесту цього літа, а також на тлі гострої економічної кризи (нагадаймо, що нещодавно нацбанк Білорусі девальвував рубль на понад 30%), ситуація може змінитися вже найближчим часом. На нещодавньому засіданні координаційної ради генеральних прокурорів країн СНД генпрокурор країни Григорій Василевич накинувся з критикою на практику «наклепів і підбурювання» в інтернеті та закликав своїх колег з Росії та Казахстану спільно розробити заходи, які б дозволили контролювати активність в соціальних мережах24 .
Мирні демонстрації проти режиму Лукашенка, які організовує група Vkontakte «Революція через соціальні мережі», на сьогоднішній день тимчасово призупинені. Адміністратори та учасники групи перебувають в пошуку нових ідеологічних орієнтирів, нової стратегії боротьби. Як висловився один із її лідерів В’ячеслав Діанов у своєму посланні «Час радитися та приймати рішення», «Соціальні мережі – це зв’язок з людьми, це можливість бути почутим, а також це один із механізмів проведення акцій протесту. Поки ідея жива і не забута, необхідно зробити все можливе, щоб вона не погасла, щоб ті люди, які повірили, що можна перемогти цю тьму, були разом»25 .
На наш погляд, попри нечисленність учасників акцій «Революція через соціальні мережі» та відсутність результату у вигляді яких-небудь змін у політичному житті країни, вони самі по собі є безпрецедентною подією, адже стали першим більш-менш регулярним опозиційним рухом в країні з часів перебування Лукашенка при владі. Важливим тут є також те, що ініціатива цього руху йшла не від представників роз’єднаних та слабких опозиційних партій, а безпосередньо від народу, «знизу». Крім того, сама назва проекту засвідчує усвідомлення того, що зміна режиму шляхом активного використання нових технологій поступово стає загальносвітовою тенденцією нашого часу. Хочеться вірити, що ця довгоочікувана зміна невдовзі прийде і до наших північно-західних сусідів.
Підсумувати частину цієї статті, присвячену «мовчазному» спротиву у Білорусі, хотілось би віршем сучасного білоруського поета Ніла Гілевича, який один із користувачів розмістив на сторінці «Революції через соціальні мережі». Наводимо його мовою оригіналу:
О народ беларускі!
Ты так красамоўна маўчыш,
Што маўчанне тваё
Ім страшней
За бунтоўныя крыкі.
Не, не доўга ўжо несці табе
Свой пакутніцкі крыж.
Ты — не раб.
Ты — вялікі.
Ва ўсім.
І ў маўчанні вялікі.
Питання, яке логічно постає із усього сказаного вище, полягає в тому, чи можуть події, на кшталт єгипетських чи хоча б білоруських, відбутися в Україні. Відповідь на нього, очевидно, є ствердною, проте з суто технічного погляду. Блоггер і політолог М. Ворчун наводить статистичні дані, які дозволяють порівняти ступінь проникнення інтернету в суспільство України та Тунісу – першої із арабських держав, в якій цьогоріч відбулась зміна влади завдяки використанню соціальних мереж. Ось цифри, якими він оперує у своєму блозі на шпальтах видання «КорреспонденТ.net»26 :

Україна Туніс
Населення: 45415596 10589025
Кількість інтернет-користувачів: 15300000 3600000
проникнення інтернету: 33,7% 34%
Кількість акаунтів
в соціальних мережах:
1481120 – Facebook
6755168 – Vkontakte
(активних)27
2702080 – Facebook

З цих даних випливає, що в Україні існують потенційні можливості використання соціальних мереж для протестної мобілізації населення, адже ступінь проникнення інтернету в суспільство є достатньо високим. Глибший аналіз цієї проблеми, однак, показує значну інертність та нечисленність, яку демонструють протестні групи в українських соціальних мережах. Так, з-поміж українських груп Vkontakte, які містять у своїй назві ключове слово «революція», найбільша налічує усього 720 членів, а серед тем, що активно обговорюються на її шпальтах, є, між іншим, «рецепти коктейлів» та «що краще пити»28 .
Проникнення засобів масової комунікації через інтернет ще не означає автоматичного настання «революційної ситуації», а є лише інструментом, який за певних умов може бути використаний для мобілізації широких мас населення. Щоб це відбулося, необхідні ж насамперед об’єктивні передумови, якими є соціально-економічні та політичні чинники, оскільки насушні потреби людського буття коріняться не у віртуальній, а у реальній сфері, і навіть протест у соціальних мережах сам по собі ще нічого не означає, адже ситуація стає по-справжньому загрозливою лише тоді, коли люди відривають очі від екранів своїх моніторів та виходять на вулиці. Політичний режим в Україні, навіть попри показні судові процеси проти опозиціонерів в останні місяці та «гру» влади із законом, все ж є значно ліберальнішим, ніж в Китаї, Білорусі чи Єгипті часів Х. Мубарака. Тож і в українському суспільстві ще немає того ставлення до інтернету як до «ковтка свободи» в задушливій атмосфері державного офіціозу, яке так яскраво характеризує суспільство Китаю чи Білорусі. Однак, потужний потенціал цього засобу в світлі світових подій 2011 року не слід недооцінювати і в нашій країні. Цікавою в цьому контексті є думка відомого журналіста і депутата від НУНС Володимира Ар’єва, яку він висловив в інтерв’ю газеті «Експрес». Ар’єв вважає, що для того, щоб бути конкурентоспроможною, українська опозиція повинна застосовувати увесь арсенал найсучасніших технологічних засобів, включно із соціальними медіа: «Нинішня молодь, — стверджує він, — виросла на безглуздих і тупуватих, але яскравих і динамічних телешоу. Тож їм нудно годинами стояти на вулиці та слухати «полум’яні» промови лідерів. Тим часом старшому поколінню нецікаво слухати те, що вони і так знають, бо зіштовхуються із беззаконням щодня і повсюдно. Кажучи загалом, ставку слід робити на потужну боротьбу в інформаційній сфері із залученням сучасних інтернет-технологій. А якщо вже збирати масові акції, то варто поєднувати стандартний підхід, тобто традиційний мітинг із сучаснішими методами – на зразок флеш-мобу»29 .
В попередньому абзаці ми окреслили тезу, в якій полягає, мабуть, квінтесенція сучасної загальносвітової «революції мікроблогів». Акцентуємо на ній ще раз: соціальні мережі – це лише інструмент, який відіграє роль каталізатора масових протестів, однак не створює їх сам по собі. Крім того, роль цього інструменту в окремих випадках є подвійною, дозволяючи як мобілізувати людей на спротив, так і утримати їх від нього, в чому полягає його своєрідний парадокс. Показовим прикладом в цьому контексті є Єгипет. Навід Хассанпур, науковець з Єльського університету (США), у своїй статті «Як блокування соціальних медіа загострює народні заворушення» стверджує, що критичного, неконтрольованого характеру події у Єгипті набули саме після рішення Мубарака про відключення доступу до інтернету та мобільного зв’язку. На його думку, це рішення сприяло загостренню ситуації трьома основними способами. По-перше, створило руху спротиву рекламу, продемонструвавши, що влада його реально боїться. Цим самим вдалось залучити до нього багатьох аполітичних громадян, які доти нічого про нього не знали. По-друге, спричинилось до зростання безпосередньої, «фізичної» комунікації, тобто до більшої присутності людей на вулицях. По-третє, децентралізувало протести, створивши замість одного організованого зібрання на площі Тахрір безладні демонстрації в багатьох суміжних з нею кварталах, які поліції та силам безпеки виявилося набагато важче контролювати. Крім того, на думку Хассанпура, серйозним прорахунком властей було створення «інформаційного вакууму» під час напружених суспільних подій, позаяк історичний досвід свідчить, що люди поводяться контрольовано, коли знають, що відбувається навколо них, та набагато більш непередбачувано, коли ситуація є невизначеною30 .
«Подвійна» роль соціальних мереж як чинника, який водночас прискорює та гальмує потенційне настання «революційної ситуації», виявляється і в тому, що вони дуже часто створюють ілюзію опозиційної політичної активності, поглинаючи енергію, яка інакше могла б вилитися у «фізичні» протести на вулицях. Так, ми вже згадували, що влада Китаю трактує мережі Weibo та Tencent як своєрідні клапани, через які люди мають змогу розряджати своє невдоволення режимом. Саме це і утримує уряд КНР від закриття цих незручних для себе засобів комунікації. Зазначимо, що тут ми маємо справу із вже відомим з історії парадоксом, який можна охарактеризувати як «зворотній ефект опозиційної інформації». У статті «Опій для мас: як іноземні медіа стабілізують авторитарні режими» Хольгер Керн та Йєнс Хайнмюллер стверджують, що в роки Холодної війни трансляція західнонімецьких радіопрограм на територію Східної Німеччини породжувала наслідки, прямо протилежні очікуваним: стабільність режиму Хоннекера від цього лише посилювалася. «Прослуховування західних радіопрограм, — пишуть автори, — створювало для населення ілюзію втечі від злиднів, черг та ідеологічного засилля, полегшуючи тим самим життя під комунізмом та роблячи східнонімецький режим більш стерпним» . Приблизно те саме спостерігається і у випадку спілкування в соціальних мережах, які виступають справжнім сурогатом для опозиційної політичної діяльності. Зазначимо, до речі, що саме публікація Керна та Хайнмюллера надихнула Навіда Хассанпура для його власного дослідження, в якому він вирішив апробувати ці висновки в нових технологічних умовах, в яких замінником радіопрограм є соціальні медіа.
Парадокс водночас «гальмуючої і каталізуючої ролі» соціальних мереж в мобілізації політичної активності мас є не єдиним парадоксом, пов’язаним із цим новітнім засобом комунікації. Другий парадокс, на якому ми маємо намір спинити увагу, полягає в етичній площині, адже засіб, який використовують борці за свободу проти диктатури, може бути не менш успішно використаний і з протилежною метою – посіяти паніку, безчинства та розгул криміналу. Саме це можна було спостерігати під час недавніх подій у Великобританії, коли анархісти-мародери використали Facebook, Twitter та популярну в країні мережу BlackBerry’s messenger system для організації та координації злочинних безладів. Протягом кількох діб на вулицях Лондона, Бірмінгема, Манчестера та інших міст бунтарі палили автомобілі та грабували крамниці у пошуках дармової наживи. Прем’єр-міністр країни Девід Кемерон одразу по тому виступив перед парламентом із суперечливою заявою, не позбавленою, проте, в світлі цих подій раціонального змісту: «Всі ми могли спостерігати, — заявив Кемерон, — як ці брутальні вчинки були організовані через соціальні медіа. Вільний потік інформації може бути використаний як з доброю метою, так і зі злим умислом, і коли ми бачимо, що люди використовують соціальні мережі, плануючи насильство, ми повинні їх зупинити»31 . Прем’єр-міністр закликав парламентарів та спецслужби обміркувати, чи є правові підстави призупинити цей вид комунікації, якщо є неспростовні докази, що в такий спосіб плануються безчинства, хаос та кримінал.
Парадокс цієї заяви в тому, що вона набуває одного змісту, будучи виголошеною китайськими партійними бонзами чи, скажімо, білоруським генпрокурором Василевичем, однак постає в зовсім іншому світлі, лунаючи з уст лідера країни, яка є одним із флагманів світової демократії. Адже обмеження прав людини на вільний доступ до інформації є логічним в країні з авторитарною формою правління, яка спирається на цінності, відмінні від ліберальних, проте є неприпустимим з усіх точок зору в країні, що робить ці цінності наріжним каменем своєї політичної системи. Чи можна в такому разі стверджувати, що є якийсь спільний знаменник, який поєднує демократичні та авторитарні режими в єдине ціле, і цим знаменником є якраз загроза від соціальних мереж та неконтрольованих інформаційних потоків для того політичного status quo, що існує нині у світі? В цій статті ми залишаємо це питання без відповіді.
На завершення хотілось би надати слово одному із найбільш авторитетних теоретиків модернізації, американському вченому Елвіну Тоффлеру: «Нова система створення матеріальних цінностей, — пише Тоффлер, — цілком і повністю залежить від миттєвого зв’язку і розповсюдження нових ідей та символів. Це є, як ми розуміємо, новітня економіка суперсимволів в прямому значенні цього слова. Зіткнення між силами, які виступають за цю нову систему створення матеріальних цінностей, і захисниками старої індустріальної системи є домінуючим конфліктом нашої епохи. Порівняно з ним навіть конфлікт між капіталізмом і комунізмом чи між Сполученими Штатами, Німеччиною та Японією за своїм історичним значенням просто блідне»32 .
——————————
1 Siebert, Fred S., Theodore Peterson, and Wibur Schramm. Four Theories of the Press: The Authoritarian, Libertarian, Social Responsibility and Soviet Communist Concepts of What the Press Should Be and Do. Urbana: University of Illinois Press, 1956. P.-1-2
2 Радянська модель та модель соціальної відповідальності є лише окремими модифікаціями базових типів – авторитарної та ліберальної.
3 Last Rights: Revisiting Four Theories of the Press. University of Illinois Press. Ed. by John C. Nerone, 1995.
4 Ibid. P.-174
5 Ibid. P.-176
6 The Sunday Times of London, January 23, 2000.
7 Ibid.
8 Під владою в даному контексті слід розуміти і владу найбільших в країні ЗМІ, які мають вирішальний вплив на формування громадської думки.
9 NATO Review — Egypt and Facebook: Time To Update its Status. http://www.nato.int/docu/review/2011/Social_Medias/Egypt_Facebook/EN/
10 Ghonim: “Our Revolution Is Like Wikipedia”, by Nancy Scola. Personal Democracy Forum. Feb. 14, 2011 http://techpresident.com/blog-entry/ghonim-our-revolution-wikipedia
1 Revolution 2.0: CNN interview with Wael Ghonim. http://www.myweku.com/2011/02/revolution-2-0-preview-of-cnn-interview-with-wael-ghonim/
2 В. И. Ленин «Крах II Интернационала». http://bml.ucoz.ru/vipusk7/KRAX2-INTERNATIONAL.htm
3 “In Baring Facts of Train Crash, Blogs Erode China Censorship” (by Michael Wines and Sharon LaFraniere),
The New York Times, July 28, 2011. http://www.nytimes.com/2011/07/29/world/asia/29china.html?pagewanted=all
4 Ibid.
5 Ibid.
6 “China’s Microblogs Enhance Public’s Supervision of Government”. Xinhua, August 14, 2011.
http://news.xinhuanet.com/english2010/indepth/2011-08/14/c_131048218.htm
7 “China’s secret internet police target critics with web of propaganda” (by Jonathan Watts). The Guardian, June 14, 2005. http://www.guardian.co.uk/technology/2005/jun/14/newmedia.china
8 “In Baring Facts of Train Crash, Blogs Erode China Censorship”. The New York Times, July 28, 2011.
9 «Работа группы «Революция через социальные сети» «Вконтакте» заблокирована». TUT.BY (белорусский портал). 02.07.2011. http://news.tut.by/it/233133.html
20 Революция через социальную сеть [Беларусь]. http://vkontakte.ru/event27324643
2 “How digital natives fuel media development in Belarus” (interview with Maria Sadovskaya). IJNet (International journalists’ network). 19 Apr. 2011. http://ijnet.org/stories/how-digital-natives-fuel-media-development-belarus-world-press-freedom-day
22 Серед репресивних заходів, однак, слід виділити арешт та ув’язнення багатьох впливових блоггерів-опозиціонерів. Так, у травні цього року до трьох років позбавлення волі «за наклеп на президента» був засуджений кореспондент польської «Газети Виборчої» Анджей Почобут.
23 “Choking The Social Networks Revolution”. Belarus Digest. 25 July 2011. http://belarusdigest.com/story/how-belarus-authorities-fight-revolution-internet
24 «РФ, Беларусь и Казахстан возьмут социальные сети под контроль?». Подробности. 15.09.2011.
http://podrobnosti.ua/power/2011/09/15/791581.html
25 В. Дианов «Время советоваться и принимать решения». http://vkontakte.ru/topic-1750030_24848683
26 Н. Ворчун «Революция через социальные сети ІІ: Возможна ли «сетевая революция» в Украине?». КорреспонденТ.net, 26.09.2011. http://blogs.korrespondent.net/users/blog/nigvorchun/a45063
27 Н. Ворчун «Революция через социальные сети ІІ: Возможна ли «сетевая революция» в Украине?». КорреспонденТ.net, 26.09.2011.
28 «Проти влади – по-новому!» (автор – Наталія Васюнець). «Експрес», № 99 (5932). С.-4
29 “In Unsettled Times, Media Can Be a Call to Action, or a Distraction” (by Noam Cohen). The New York Times, Aug. 28, 2011. http://www.nytimes.com/2011/08/29/business/media/in-times-of-unrest-social-networks-can-be-a-distraction.html?pagewanted=all
30 Holger Lutz Kern and Jens Hainmueller. Opium for the Masses: How Foreign Media Can Stabilize Authoritarian Regimes. Political Analysis, Advance Access Publication. July 30, 2009. P.-378
31 “David Cameron considers banning suspected rioters from social media” (by Josh Halliday). The Guardian,
Aug. 11, 2011. http://www.guardian.co.uk/media/2011/aug/11/david-cameron-rioters-social-media?INTCMP=ILCNETTXT3487
32 Элвин Тоффлер «Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века». М.: АСТ, 2009.
С.-44

 

Джерело

Як подолати «лінощі інтернет-простору» та засвоїти свободу

Щороку під час візиту головного редактора «Дня» до Львова у насиченій програмі Лариси Івшиної є один обов’язковий момент — зустрітися зі студентами Львівського національного університету імені Івана Франка. Цього разу зустріч збіглася в часі з Всеукраїнською науково-практичною конференцією «Українські мас-медіа: традиції та виклики сьогодення», що проходила у стінах вишу 26-27 квітня. Відтак, головний редактор «Дня» — і водночас член наглядової ради Франкового університету — провела для його студентів та учасників конференції майстер-клас.
Досліджувати і вирішувати проблеми сучасної журналістики на науковому рівні зголосилися 118 учасників не тільки з усієї України, а й із Польщі, Білорусі, Росії й Нідерландів. «Важливо, щоб конференція мала практичне значення. Цьому допоможе обмін досвідом та конкретні пропозиції», — наголосив під час пленарного засідання проректор університету Мар’ян ЛОЗИНСЬКИЙ. Доповідачі презентували свої наукові дослідження в чотирьох секціях: «Українська журналістика: історичний досвід і традиції», «Сучасні аудіовізуальні ЗМІ», «Ключ до розвитку новітньої медіа системи» та «Ціннісно-професійні орієнтири сучасного журналіста». Спектр обраних тем — найрізноманітніший: від діяльності окремих публіцистів, таких як Маріуш Щигел, Тетяна Толстая, Микола Гоголь та Іван Франко, до глобальних проблем медіаосвіти, маніпуляції суспільною свідомістю, мислення свідомих журналістів, журналістської етики й культури. «Теми свідчать про ваше бажання зробити журналістику кращою, об’єктивнішою, людянішою, що нині надзвичайно важко, — звернувся до молодих науковців декан факультету журналістики Михайло ПРИСЯЖНИЙ, — однак наша журналістська місія — все життя вчитися й доходити висновків, застосовуючи різні методи».
Невипадково саме у Львівському університеті активно досліджують публіцистику «Дня». Тут щоп’ятниці студенти регулярно аналізують і обговорюють тижневий номер газети, й вони взяли собі за звичку презентувати результати своєї праці головному редактору видання. Не стала винятком й остання зустріч. Молодь розмірковувала про соціальну журналістику в газеті, про висвітлення релігійної тематики, про молодіжний вектор і формування національного міфу. (Зокрема, Юлія Тунік-Чорна виступила з доповіддю «Соціальна журналістика: проблеми та способи подачі матеріалу (на прикладі газети «День»)», Анна Свентах — з доповіддю «Ближче до культури або роль якісних ЗМІ у пропаганді культурного розвитку України», Ірина Лазуркевич, Ірина Матвіїшин — «Характер і особливості висвітлення релігійної тематики у газеті «День», Ярослава Тимощук — «День» культурний» як каталізатор культурного прогресу»).
Цікаво, що зустріч із «Днем» об’єднала львівських та острозьких студентів: із дослідженнями виступили також першокурсниці Національного університету «Острозька академія» спеціальності «Журналістика», які приїхали до Львова спеціально на майстер-клас Лариси Івшиної, — Ольга Гуртовенко «Молодіжний вектор крізь призму матеріалів газети «День» та Леся Хом’як «Формування національного міфу на шпальтах газети «День». Читачі «Дня» можуть помітити у цьому відголос традицій Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді — і матимуть рацію. Адже ідейний простір «Дня» згуртовував і продовжує гуртувати навколо себе молодь із спільним смисловим світобаченням.
— Для мене було великою честю представляти свою доповідь перед аудиторією у складі Лариси Олексіївни та студентів Львівського національного університету імені Івана Франка, — зазначила студентка Острозької академії Леся ХОМ’ЯК. — На мою думку, конференція відбулася вдало, адже порушувалися цікаві теми, на які раніше не так інтенсивно зверталася увага. Спілкування з головним редактором газети «День» дещо відрізнялося від того, як воно відбувається в академії, але водночас мало свою родзинку.
Прикметно, що студенти приділяють багато уваги дослідженню нових медіа та роботі з ними. Про необхідність вивчення нових інструментів і технологій говорила й Лариса Івшина, яка відразу ж поставила присутнім в аудиторії гостре, але дуже важливе запитання: «Я думаю про ваше велике захоплення Інтернетом, соціальними мережами, але ми повинні зрозуміти, чи є в нас Людина, яка здатна заповнити собою Інтернет і соціальні мережі, і хто буде нею керувати?» Звісно, питання риторичне, однак відповідь на нього кожен шукає в собі: чи може він запропонувати читачеві якісний контент незалежно від засобу його донесення — традиційного чи нового? «Ми маємо впорядкувати свій Український Всесвіт й освоювати Інтернет, освоювати соціальні мережі, точно розуміючи, що ми туди хочемо принести», — сказала Лариса ІВШИНА. Зрозуміло, без концептуалізації журналістики не обійтися. Про це говорив і професор кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Йосип ЛОСЬ, який переконаний, що без «представників вищої ліги журналістики» вона просто перетвориться в кіч.
Жодна зустріч редактора зі студентами не проходить без діалогу. І хоча брак часу — а він відчувається на кожній такій зустрічі — не дав змоги поставити всі запитання, деякі підняті проблеми вдалося обговорити. Професор факультету журналістики Олександра Сербенська запитала у Лариси Івшиної, чи було легко увійти в журналістику й утвердитися у ній? Головний редактор «Дня», крім розповіді про свою родину, яка значною мірою вплинула на її формування як особистості, згадала і своїх друзів та колег-журналістів, які вважали себе «людьми мира». «А я говорила їм, що перш ніж бути людьми світу, треба стати українцями! Цей процес — незавершений, тому я намагаюся розвиватися разом зі своїми читачами. Я не завжди була такою, як зараз, не усвідомлювала всієї масштабності роботи, яку необхідно зробити, але мене вела інтуїція, бо я знала живу Україну, розумну й шляхетну», — зазначила Лариса ІВШИНА.
Найбільш цікавими виявилися запитання колег із Острога. Студентка Острозької академії Ірина Брох поцікавилася, як подолати «лінощі інтернет-простору», врятувавши автентичну журналістику? «Лінощі — рушій прогресу, бо люди завжди щось придумують, аби нічого не робити, — пожартувала головний редактор «Дня». — А якщо серйозно, то через кілька десятиліть газета буде справою обраних, а Інтернет стане схожим на Макдональдс. Звісно, ви не любите харчуватися фаст-фудом. Тому завжди запитуйте себе, чим ви годуєте свою голову?!»
Завершився майстер-клас запитанням про те, чи здатні українські журналісти засвоїти свободу? «Ми не вибираємо всієї свободи, яка у нас є, і не освоюємо її», — відповіла Лариса Івшина. Окрім того, головний редактор зазначила, що сьогодні нам необхідно повернути «культ розуму» й наситити інформаційний простір «свіжим інтелектом».

Оригінал: День

Про Церкву, молодь і соціальні мережі

«Чи можуть соціальні мережі сьогодні замінити живе спілкування у Церкві? Якщо так, то чим це загрожує сучасній людині у її особистісному намаганні налагодити діалог з Богом?».
Однією з характерних ознак нашого XXІ століття вже стала його надмірна техногенність – насичення та перенасичення технічними засобами, мета яких не просто полегшити життя людей, але внести в це життя певний елемент розваг. Люди з величезною легкістю проміняли вміння рахувати «про себе» на калькулятор, а нагоду написати реферат із літератури без жодних докорів сумління замінили на можливість «стягнути» потрібний текст з Інтернету. Чимало молоді буквально лягають спати та прокидаються з планшетом чи смартфоном у руках, потрапивши в залежність від технічних новинок. Знайти межу між нормою та патологією стає чимдалі простіше: норма зникає.
Як священик, який проводить чимало часу в мережі, я неодноразово отримував повідомлення з питанням, коли вже Церква нарешті дозволить сповідь по Скайпу.
Це свідчить про те, що людям нашого часу надзвичайно важливо перенести власне духовне життя в площину вже звичного їм віртуального існування. Невже «сповідь по Скайпу» потрібна тому, що хтось не має фізичної змоги зустрітися зі священиком? Ні, звісно. Священиків сьогодні вже стільки, що здається їх не набагато менше за парафіян. Особливо часто думаєш про це, коли намагаєшся знайти парафію :)
Справа в іншому. Люди намагаються принизити вартість Таїнств для того, щоб отримати певну ілюзію контролю над ними. Їм приємно знати, що цей невеличкий пристрій в кишені не просто допоможе спланувати день, розібратися з поточними справами, але й вирішить усі проблеми в духовному житті. В даному випадку, духовне життя спрощується настільки, що може стати одним із додатків на планшеті, займаючи своє місце між «Енгрі бьордс» та «Інстаграмом». Хоча, в дійсності, правильне духовне життя повинне стати основним напрямком життя людини, визначати всі її стремління та вчинки.
Соціальні мережі – це чудовий інструмент комунікації. Найкращий з можливих. Із його допомогою можна проводити унікальну місіонерську роботу, організовувати позацерковне служіння, зрештою – об’єднати церковну общину в позабогослужбовий час, чи тримати постійний зв’язок не тільки зі священиком, але й з кожним членом християнської общини зокрема. Але не варто сподіватися отримати від сучасних технологій те, що в принципі їм не властиве. Знаєте анекдот: – Скажіть, а чим відрізняються ці два телефони? – Тим, що це – МР3-плеєр, а це – фотоапарат …
Так ось, Церква – це не видимість, не ілюзія правильного життя, а цілком реальне, правильне життя людини. Його не можна зімітувати так само, як не можна вирізати з картону щось схоже на пігулку, з’їсти це та вилікуватися. Для того, щоб таке спрацювало потрібно багато інших об’єктивних умов. Все набагато складніше. З одного боку, для початку налагодження повноцінного діалогу з Богом людині не потрібен навіть священик, не те, що Фейсбук. А з іншого, навіщо ризикувати знаючи, що мало якому подорожньому вдалося пройти пустелею одному, і при цьому не загинути?
Тому, одним із завдань, що стоять перед сучасним священиком чи місіонером – це проповідь реального життя. Це слова про те, що дітям, як і багатьом дорослим, потрібно нарешті подорослішати, і в жодному разі не намагатися перенести реальність свого життя до соціальних мереж. Це хибний шлях, у якому ми не тільки не знайдемо щастя, бо його там немає, але й ще більше заблукаємо. Погодьтесь, що людина, яка цінує свій телефон більше за тих, кому вона може з його допомого зателефонувати – виглядає як мінімум дивно. Але таких у нас тепер – більшість.
Потрібного говорити про те, що навіть віртуальні гріхи – це теж гріхи. Потрібно говорити, що обійняти людину набагато цінніше за сотні слів, залишених на її «стіні», а звичайна усмішка вартує більше тисячі «лайків». Соціальні мережі не є вирішенням проблем. Найчастіше, вони і є цією проблемою. Тому, щоб уникнути її в майбутньому, намагайтесь проводити більше часу не з планшетом, а з молитовником, і не в ВКонтакті, а в храмі Божому. Звісно, якщо не боїтеся ризикнути, обмінявши сотні незнайомих «френдів» на кілька справжніх друзів.
Пригадуєте відомий принцип «бритви Оккама»? «Не потрібно помножувати сутності без особливої потреби». Якби Вільгельм Оккам жив у наш час він, безумовно, записав би ці слова маючи на увазі виключно наше віртуальне життя та наших віртуальних друзів.
Дякую за увагу. :)
прот. Євген Заплетнюк

Джерело

Бог живе у Фейсбуці?

Сучасну людину можна з усією впевненістю назвати представником «генерації ґаджетів». Маючи у сумці смартфон, планшет, ноутбук чи інший цифровий носій, ми водночас є володарями інформаційної матриці, варто лише зробити кілька дотиків на дисплеї чи перебрати пальцями на клавіатурі, і ти вже в іншому, віртуальному світі Фейсбука, Твіттера, Інстаграму, Ютюба чи Вікі-навігаторів. Зважаючи на запити суспільства, Церква також має розуміти нові виклики і перспективи комунікації, зокрема бути присутньою там, де є сучасний мирянин, – у соціальних мережах, блогах, аудіовізуальних веб-ресурсах. Про діалог між Церквою та суспільством у цифровому вимірі ми говоримо з релігійною журналісткою, блогеркою сайту «Духовна велич Львова», аспіранткою та викладачкою кафедри нових медій факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка Юліаною Лавриш.
— Юліано, чи можуть бути соціальні мережі альтернативою живому спілкуванню у Церкві? Якщо так, то у яких випадках?
Під час останньої конференції у Німеччині, у часі дискусії, студенти поставили мені запитання: «Чи може священик сповідати через нові медії, зокрема через соціальні мережі і скайп?». Тому сама постановка такого запитання свідчить про важливість цієї проблеми на порядку денному. Безумовно, що я відповіла своє чітке «ні», оскільки згідно із певними богословськими аспектами не можна давати розгрішення чи уділяти певні Таїнства онлайн; проте в Інтернеті можна провадити індивідуальні бесіди, ділитися враженнями чи радитись із духівником.
Це не тому, що Церква надто консервативна і несучасна, але тому, що, якщо це відбудеться, то Церква як божественний організм втратить свою сутність. Проте, очевидно, що сьогодні для сучасної людини недостатньо чути лише проповідь з амвону. Для того, щоб найкраще пояснити свою думку використаю думки із хрестоматійної для студентів факультету журналістики праці Елвіна Тоффлера «Третя хвиля». На думку вченого, світова цивілізація розвивається у «трьох хвилях»: аграрній, індустріальній та інформаційній. Аграрне суспільство передбачало те, що людина володіє земельним капіталом або, простіше кажучи, – живе із землі, вона знає, що обробляє свою ділянку і це дає їй безпеку, оскільки система обробітку – класична, клімат майже незмінний, хіба часом траплялися певні несприятливі погодні умови, скажімо вилив вод Нілу. Коли людство перейшло на рівень індустріального суспільства, місто стало новим центром розвитку, почався розвиток мануфактурного виробництва і дрібної буржуазії, з’явились певні ризики – можливе безробіття, незадоволення щодо соціальних гарантій. На мою думку, найкраще це можна продемонструвати на прикладі Великої депресії у США. Елвін Тоффлер вже наприкінці 70-их минулого століття прогнозує нову еру –  цифрового або ж інформаційного суспільства. Вчений називає головний парадокс цієї епохи – людина ніби і винайшла все, щоб задовольнити власні потреби, проте розширила зону ризику, небезпеки і незнання того, що готує їй завтрашній день. Сьогодні молода людина завершує навчання в університеті, завтра – вона не може влаштуватися за фахом, сьогодні бізнесмен успішно веде своє підприємство, завтра його фірма через найменші зміни на біржах може розсипатись, як замок з піску. Ми маємо розуміти, у яких умовах живе сучасна людина, – це атмосфера небезпеки і дещо ізольованості через надмірний інформаційний пресинг звідусіль. Соціальні мережі дещо стали такою комфортною «мушлею», адже чимало людей буквально живуть у Фейсбуці, Твіттері чи Інстаграмі. Тому Церква просто повинна виходити на цифрову платформу, щоб дещо «відкрити коробку» і порушити зону удаваного комфорту, а зрештою – показати життя уповні!
– Які позитиви та негативи такого діалогу?
– Продовжу свою думку з відповіді на попереднє запитання. На мій погляд, позитивів набагато більше, ніж негативів. Ми говорили про «ефект ізоляції». Через постійні ризики, які переслідують сучасну людину, вона стає дедалі більше недовірливою та закритою, до того ж особливо у нашому суспільстві, якому так настійливо прищеплювали любов до атеїзму, є чимало стереотипів щодо Церкви. З точки зору теорії соціальних комунікацій ці процеси можна назвати психологічними комунікаційними бар’єрами, де відбувається розмежування двох сторін на «я і ти», «свій-чужий». У світогляді багатьох людей духовенство постає у категорії «чужий». Присутність духовенства у соціальних мережах, активне ведення акаунтів руйнує цей психологічний бар’єр.  По-перше, мирянин розуміє, що цей «чужий» є «свій», а це розуміння – шанс на майбутню ефективну комунікацію. Я знаю людей, які тільки після спілкування із священиком у Фейсбуці прийшли до храму. По-друге, платформа соціальних мереж важлива не лише з точки зору персональної комунікації, але із глобальної. Одного разу у мене була суперечка з протестантським пастором, який не дозволяє своїм прихожанам користуватись соціальними мережами. Він настійливо доводив мені, що це суцільне зло, проте я відповіла, що будь-який інструментарії варто розглядати у мотивації його використання. На веб-платформах перед людиною постає чимало стежок, які зводять її на манівці, тому Церква через свою присутність може бути і є своєрідним «фільтром» і водночас «проводирем». Важливо знати специфіку кожної із соціальних мереж. Наприклад, «В контакті» – це практично підліткова і дещо розважальна мережа, оскільки згідно із дослідженнями основна аудиторія – школярі і студентство. «Фейсбук» – більш аналітична і «доросла» мережа. «Твіттер» – дещо вибрана аудиторія, яка живе в інформаційній матриці, адже твітт-повідомлення складає до 40 символів, а отже це спонукає користувачів писати дуже лаконічно про головне, тобто займатися новинарством. До речі, розуміння цієї специфіки аудиторії важливе для визначення комунікаційної стратегії Церкви: смисл основних меседжів подібний, проте форма подання – різна.
— Церква онлайн – чи спроможна вона похитнути фундамент тих цінностей, які вибудовувались століттями?
– Безумовно, що разом з пріоритетами присутні і виклики. Тому завжди варто пам’ятати про «золоту середину». Комунікація між Церквою та суспільством через платформи соціальних мереж може бути неефективною тоді, коли людина і надалі залишатиметься у своїй «інформаційній мушлі», не виходитиме на реальну зустріч з Церквою. Наприклад, дуже багато священиків сьогодні створюють ютюб-канали і записують власні проповіді, так само чимало храмів ставлять веб-камери і транслюють Богослужіння. Я тільки вітаю такий спосіб донесення певних смислів, проте варто не забувати про небезпеки. У медіа є такий термін «медіалінощі», який вживають тоді, коли ЗМІ не залишають простору своєму реципієнту для усвідомлення певної події, її аналізу. Тобто вони настільки «розжовують» інформацію, що споживачеві тільки залишається єдине – її «проковтнути». Щось подібне може відбутися і тут. Мирянин може сказати: «А навіщо мені йти до храму, якщо я перегляну проповідь, поспілкуюся зі священиком через приват, можу взяти участь в онлайн-Літургії?» Тому духовенство має комунікувати так, щоб залишити цей простір реального спілкування; щоб наголосити людині, що цифрові можливості – це лише додаток, а не основа, бо основа спілкування у храмі, у живій, а не віртуальній спільноті, зрештою – у Церкві! На мій погляд, якщо буде така постановка проблеми, то соціальна комунікація через веб-платформи буде тільки на благо і закладені у першому столітті Церквою певні цінності віднайдуть новий і цікавий виток для свого розвитку вже у новій епосі.
— Чи може спілкування в соціальних мережах сприяти екуменічному діалогові та руйнуванню безглуздих стереотипів та непотрібної ворожнечі між різними християнськими церквами та релігіями?
Ми говорили, що розмежування сторін «свій» і «чужий» відбувається на комунікаційному рівні між мирянами і духовенством. Проте, на жаль, дуже часто це трапляється і на внутрішньоконфесійному, міжконфесійному чи міжрелігійному рівнях. Інколи мені прикро бачити непорозуміння і сварки у коментарях між самим духовенством, яке представляє різні конфесії. Варто не забувати про те, що соціальні мережі – це прототип середньовічної площі чи майдану, де люди збиралися на обговорення суспільних проблем, для зустрічі із лідерами чи для того, аби побачити страту. Вас тут всі бачать, чують і зрештою ви формуєте свій імідж в очах не тільки своїх прихожан, але і тих, які у пошуку певних духовних орієнтирів і, зрештою, – Бога. Специфіка соціальних мереж дозволяє нам дещо заглянути «по ту сторону завіси», побачити духівника, як особистість, а не тільки, як диякона, священика, єпископа. Наприклад, мені особисто цікаво читати вірші чи прозові тексти деяких священиків чи єпископів у Фейсбуці, переглядати фото, як вони грають у футбол, готують страви, слухати відео з музикою, яку вони обирають і таке інше. Це дозволяє нам ближче пізнати людину, бо в храмі чи на певних урочистостях вона дещо інша, і водночас полюбити її, незалежно від конфесійної приналежності. Блог чи акаунт – це завжди щось інтимне, особистісне, приватне, тому для мене особисто важливо пізнати людину у неформальній атмосфері, бо тоді можна змінити багато власних помилкових суджень щодо неї!
— Хто для тебе є найяскравішим представником «онлайн-священства»?
– Через працю над дисертаційним дослідженням доводиться моніторити чимало виступів нашого духовенства у соціальних мережах зокрема. Наприклад, мені дуже подобаються духовні пости-розважання владики Венедикта (Алексійчука) чи владики Бориса (Ґудзяка), глибокі аналітичні пости владики Димитрія (Рудюка). Практично завжди переглядаю ютюб-проповіді владики Олександра (Драбинка) і читаю блоги владики Ігоря (Ісіченка). Люблю, до речі, читати веселі пости о.Євгена Заплетнюка. Коли слідкую, як стрімко зростає кількість вподобань після кожної публікації отця, розумію, що така комунікаційна стратегія теж має своє місце, варто лише пам’ятати, що без розуміння «золотої середини» тут також можна «піти манівцями». І це не лише загроза для мирян-френдів чи мирян-фоловерів, але і для самого духівника. Одним із найбільш видимих негативів соціальних мереж, на мій погляд, є неформальність комунікації, яка дещо трансформується у “карнавал”, гру, розвагу. Звичайно, що така комунікаційна стратегія має свій рівень зацікавлення, проте містить і певні виклики. Тому, на мою думку, тут варто бути дуже пильним, як не перейти межу.
Гадаю, що на цьому наша розмова на тему важливості проникнення Церкви на цифрову платформу не завершується. У квітні, у рамках нашого Дискусійного клубу факультету журналістики, на круглому столі із львівськими єпархіальними прес-секретарями і духовенство, і студенти висловили думку зібратися і предметно обговорити тему присутності Церкви у соціальних мережах. Тому вже у новому році, сподіваюсь, що матимемо нагоду зібратись реально і поговорити про онлайн в оффлайні (Усміхається – Л.Б.).
Ми також вирішили дізнатися думку духівників щодо присутності Церкви у соціальних мережах.

Ієромонах Маркіан (Каюмов), прес-секретар Львівської єпархії УПЦ

Неодноразово чуємо про те, що Церква сьогодні намагається користуватися сучасними технологіями у власній проповіді, щоби спілкуватися з людиною зручними їй методами. Серед них, зокрема, – соціальні мережі, у яких сучасна молодь проводить ледь не все своє життя.
Оскільки я є досить молодим священиком,  активно використовую в своєму житті соціальні мережі, тим паче, що не хочу «відриватися» від свого покоління. Тому часто зі мною легше сконтактувати в Інтернеті, ніж за допомогою мобільного зв’язку. Проте слід розрізняти мережу, як спосіб, і мережу, як стиль життя! Я завжди наголошую, що, попри зручність і багатогранність мережевого спілкування, – жива розмова і реальні відносини з людьми ніщо і ніколи замінити не може! Тим більше, коли ми говоримо про життя християнської спільноти. Адже дуже важливо, щоб мирянин відчував свою приналежність до громади таких же віруючих людей, яких провадить духовний отець! Соціальні мережі можна використовувати, як середовище для інформування про соціальні акції, непересічні події життя Церкви і, звісно ж, задля проповіді Слова Божого! Але духовно зростати, наповнювати своє життя благодаттю Святого Духа можна лише в реальному храмі, приймаючи Таїнства Церкви, – про це сьогодні часто забувають. Ми, віруючі люди, захоплюємося подвигами святих отців, які жили в пустелях чи усамітнювалися в печерах в молитві. Але часто забуваємо, що життя поряд з людьми набагато складніше, оскільки вимагає від нас не лише служити своїй волі, але й інтересам ближнього. Тому і преподобний Феодосій, який запровадив гуртожиткове монашество стоїть у одному ряду із Антонієм – засновником монашества на Русі.
Життя в спільноті, яке так цінували перші християни, передбачає такий же подвиг кожного члена християнської сім’ї, як і чернече життя в монастирі серед інших монахів. Тому соціальні мережі можуть допомогти зробити перші кроки у пізнанні християнства, а от йти далі в справжній християнській сім’ї-громаді варто під наглядом духівника, якого,  спочатку, звісно, можна знайти там же – в мережі. :)

о. Тарас Бублик, УГКЦ, науковий співробітник Інституту історїї Церкви УКУ

Соціальні мережі сьогодні є хорошим початком, щоб налагодити діалог між молоддю і Церквою. Це спілкування, яке потребує розвитку і вдосконалення. Незважаючи на те, що Церква повинна дотримуватися традицій, вона має розуміти потреби нового часу, бути близькою до людей.
Саме так у наші дні живуть Церкви. І часом саме завдяки соціальним мережам молода людина приходить до «живої Церкви».
Соціальні мережі є значним джерелом ентузіазму, простором для віри та дії. Проте, тільки особистісне спілкування людини з Богом, її присутність під час Святої Літургії є чудовою панацеєю проти душевного смутку, сердечного болю, духовної кризи тощо.
Соціальні мережі є просто знахідкою для тих, хто через фізичний недуг не може прийти до храму.
У 21 столітті ми ще раз переконуємося, що Бог готовий говорити з нами будь-яким способом, навіть через Facebook, Twitter тощо. Головне, – щоб ми були готовими Його слухати.
Лідія Батіг

Джерело

Паночко Михайло Степанович (Відео проповіді)

Збірник проповідей (плейлист)


Коротка біографія голови союзу Паночка Михайла Степановича:

Михайло Степанович Паночко народився 12 листопада 1951 року в селі Сулимів Жовківского району Львівської області в родні віруючих батьків.

У Михайла Степановича є три брати і дві сестри. Його батько Степан Михайлович, 1917 року народження, і його мати Ганна Михайлівна,1927 року народження, були жителями Сулимова, належали до церкви християн віри євангельської й одружилися в 1948 році.

У віці 18років 3 серпня 1969 року Михайло Паночко був хрещений по вірі і став членом церкви християн віри євангельської в с. Сулимів.

Після закінчення середньої школи був покликаний у ряди радянської армії, де знаходився в період 1969 — 1971 р.р. Службу проходив у Підмосков’ї (Щелково), потім у Баку.

pano4ko3

Після служби в армії з 1972 по 1980 роки працював водієм у будівельному об’єднанні системи «Газбудівництва» у Львівській області.

У віці 25 років 26 травня 1976 року був обраний церквою на пасторське служіння. Його церковне служіння було наступним:

1976 — 1998 р.р. служив як пастор церкви в с. Сулимів

1989 — 1992 р.р. трудився в місії «Віфезда», що займалася добродійністю і поширенням Християнської літератури, також вів радіопрограму «Сторінки життя» по Львівському обласному радіо. 1989 -1992 р.р. очолював відділ по роботі з молоддю у церквах ХВЄ у Львівській області;

1994-1995 р.р. був обраний заступником старшого пастора церков у Львівській області;
1995 -1998 р.р. був обраний старшим пастором церков ХВЄ у Львівській області;

pano4ko5

20 травня 1998 року Михайло Степанович Паночко на Всеукраїнському з’їзді церков християн віри євангельської був обраний головою Союзу церков ХВЄП.
У 1998 — 2000 був президентом Євроазіатського союзу християн віри євангельської, згодом перейменованого в Міжнародну Асамблею християн віри євангельської.
На всесвітньому з’їзді Асамблей Божих з 7-11 серпня 2000, що відбувся в Індіаполісі, штат Індіана, США, був обраний членом Виконавчого Комітету Всесвітнього союзу Асамблей Божих від Євразії.
Вищу богослівську освіту здобував у Москві на Біблійних курсах Всеукраїнського Союзу Євангельських Християн — Баптистів у 1982-1985 і в Київському Біблійному інституті.

20 травня 1980 одружився з Євгенією Ярославівною Зварич. Вона народилася в с. Сулимів 6 грудня 1955 року, її батько Ярослав Петрович Зварич, 1928 року народження, і мати Катерина Андріївна Зварич, 1931 року народження, також належали до церкви християн віри євангельської.

pano4ko4

У Євгенії Ярославівни є старші брат і сестра. У Михайла Степановича і Євгенії Ярославівни Паночко п’ятеро дітей. Старша дочка Оксана, 1981 року народження, після закінчення Київського Біблійного інституту вийшла заміж і в даний час разом з чоловіком знаходиться на церковному служінні в Сумах.Син — Михайло, 1982 року народження,після завершення навчання в Біблійному коледжі «Живе слово», служить в Канаді.

Юлія, 1984 року народження та Галина, 1988 року народження теж мають сім’ї. Ганна, 1991 року народження, є студенткою одного з ВУЗів м.Києва.

За заслуги перед державою і суспільством Михайло Степанович Паночко нагороджений нагородою президента України — орденом «За заслуги» 3-го ступеня, орденом Ярослава Мудрого 5 ступеня та іншими відзнаками.

Джерело